Рішення Європейського суду з прав людини від 15.10.2013 р. на заяву, подану Леонідом Леонідовичем Колесніковим та Людмилою Василівною Колесніковою проти України

Заява № 6161/05,
подана Леонідом Леонідовичем Колесніковим та Людмилою Василівною Колесніковою проти України

Офіційний переклад

15 жовтня 2013 року Європейський суд з прав людини (п’ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:

ФАКТИ ТА ПРОЦЕДУРА

Заявники, п. Леонід Леонідович Колесніков та пані Людмила Василівна Колеснікова, - громадяни України 1972 та 1947 року народження, проживають в м. Севастополі. У Суді їх представляв п. Фостій М.Н. - адвокат, що практикує в м. Севастополі.

Уряд України (далі - Уряд) представляв його Уповноважений - п. Назар Кульчицький з Міністерства юстиції.

З 1977 року заявники мешкали в гуртожитку, який спочатку належав Державному підприємству «Севастопольске авіаційне підприємство» (далі - Підприємство). У 1989 році заявники були переміщені в іншу будівлю, в очікуванні ремонту гуртожитку його власником. Тим часом гуртожиток став приватною власністю двох фізичних осіб - Н. та К. Після повернення заявників нові власники гуртожитку припинили електро- та водопостачання, у зв’язку з чим заявники вимушені були з’їхати.

У 2000 році заявники подали позов зі скаргами на порушення їх житлових прав. 19 грудня 2002 року Гагарінський районний суд міста Севастополя частково задовольнив їх позов. Своїм рішенням суд зобов’язав К. усунути перешкоди у користуванні заявниками вказаним приміщенням та відновити електро- та водопостачання, а також зобов’язав Підприємство забезпечити заявників іншим житловим приміщенням. Суд також зобов’язав Підприємство виплатити заявникам компенсацію на загальну суму 4000 гривень Н. та К. пропорційно.

Додатковим рішенням від 25 червня та ухвалою від 9 грудня 2003 року Гагарінський районний суд міста Севастополя та Апеляційний суд міста Севастополя відповідно змінили рішення суду першої інстанції в частині зобов’язання Підприємства забезпечити заявників «іншим житловим приміщенням», зокрема вказавши, що Підприємство має надати заявникам двокімнатну квартиру в м. Севастополі. Більше того, останнім рішенням Апеляційний суд міста Севастополя залишив в силі решту висновків судів нижчих інстанцій, а рішення від 19 грудня 2002 року набрало законної сили.

У невизначену дату, але до 26 лютого 2004 року, Підприємство подало касаційну скаргу. 6 грудня 2007 року Апеляційний суд Автономної Республіки Крим, який розглядав справу в якості суду касаційної інстанції, частково задовольнив скаргу; суд скасував рішення від 19 грудня 2002 року, 25 червня та 9 грудня 2003 року як такі, що були винесені з порушенням норм процесуального права (наприклад, з огляду на розгляд справи не у колегіальному складі суду та нерозгляд усіх позовних вимог) та повернув справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

12 жовтня 2011 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ залишив в силі рішення судів нижчих інстанцій, відповідно до яких Підприємство було зобов’язане виплатити заявникам 5000 гривень компенсації моральної шкоди та надати їм квартиру.

Заявники скаржились за пунктом 1 статті 6 Конвенції на тривале невиконання рішення суду від 19 грудня 2002 року. Крім того, вони скаржились на порушення статті 8 Конвенції у зв’язку з тим, що держава не виконала свого зобов’язання забезпечити їх право на повагу до їх житла, приватного та сімейного життя. Заявники також посилалися на статтю 1 Конвенції та статтю 1 Протоколу № 1.

Скарги заявників щодо порушення пункту 1 статті 6 та статті 8 Конвенції були комуніковані Уряду.

Після направлення справи та обміну зауваженнями сторонами листом від 4 квітня 2012 року Уряд повідомив Суд про односторонню декларацію з метою врегулювання питання, яке порушується в цій заяві.

Він визнав надмірну тривалість невиконання рішення, винесеного на користь заявників, з дати його винесення до дати, коли воно було скасовано. Уряд зобов’язався сплатити 720 (сімсот двадцять) євро кожному з заявників, що є відшкодуванням будь-якої матеріальної і моральної шкоди, а також компенсацією судових витрат. Ця сума має бути конвертована в національну валюту держави-відповідача на день здійснення платежу, звільнена від будь-яких податків та виплачена заявникам протягом трьох місяців з моменту отримання повідомлення про рішення Суду. У випадку несплати заявникам належних сум упродовж зазначеного тримісячного строку Уряд зобов’язується сплатити пеню, що дорівнює граничній позичковій ставці Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткові пункти. Уряд також закликав Суд вилучити заяву з реєстру справ.

7 травня 2012 року Суд отримав від заявників листа, в якому вони інформували Суд про згоду з умовами декларації Уряду.

ПРАВО

1. Враховуючи скарги заявників на порушення пункту 1 статті 6 Конвенції про тривале невиконання рішення суду від 19 грудня 2002 року, винесеного на їх користь, Суд вважає, що після згоди заявників з умовами поданої Урядом декларації справа має розглядатися в світлі укладення дружнього врегулювання спору.

У зв’язку з цим Суд бере до уваги дружнє врегулювання, досягнуте між сторонами, щодо зазначеної скарги. Суд переконаний, що таке врегулювання ґрунтується на повазі до прав людини, гарантованих Конвенцією та протоколами до неї, та не знаходить підстав для подальшого розгляду заяви.

Суд також вважає, що врегулювання охоплює також і скаргу заявників на порушення статті 8 Конвенції про тривале невиконання остаточного рішення, винесеного на їх користь, оскільки це та ж проблема.

Враховуючи вищевикладене справу має бути вилучено з реєстру справ.

2. Заявники також скаржилися на порушення статті 8 Конвенції про їх виселення. Заявники також посилалися на статтю 1 Конвенції та статтю 1 Протоколу № 1.

Ретельно дослідивши ці скарги в світлі всіх матеріалів, які були в його розпорядженні, та в межах компетенції, Суд вважає, що вони не містять ознак порушення прав і свобод, викладених у Конвенції та протоколах до неї.

Отже, ця частина заяви є повністю необґрунтованою і має бути відхилена відповідно до підпункту «а» пункту 3 та пункту 4 статті 35 Конвенції.

ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО

Вирішує вилучити заяву з реєстру справ відповідно до статті 39 Конвенції в частині скарг на тривале невиконання судового рішення, винесеного на користь заявників.

Оголошує решту скарг у заяві неприйнятними.

Публікації документа

• Офіційний вісник України від 17.01.2014 — 2014 р., № 4, стор. 274, стаття 139